від 2 червня 2021 року




Відзнаки часів Київської Русі

Перші згадки про відзначення найгідніших представників суспільства належать ще до часів Київської Русі: саме тоді виник звичай нагороджувати нашийною гривнею (кільце, виготовлене з дорогоцінних металів та прикрашене певними орнаментами), який згодом трансформувався в практику удостоєння знаками орденів на нашийних стрічках.

 Крім цього, відомі такі форми заохочення, як винагорода коштами, землею, надання права на участь у розподілі трофеїв тощо. Викарбувані ж на Русі після впровадження християнства дзвінкі монети (златники та срібники) називають прообразом медалей, адже вони виконували роль не тільки грошових знаків, а й цінних нагород:

 

 

Козацькі нагороди 

Згадуючи про іншу яскраву сторінку української історії – козацьку добу – варто зупинитися на відзнаках державної і військової влади – клейнодах. Річ у тім, що призначення козака на певну посаду та удостоєння відповідними атрибутами було ознакою визнання його високих бойових заслуг, особистих чеснот, тому саме клейноди можна вважати найвищими козацькими нагородами. Приміром, до головних символів гетьманської влади належали булава, бунчук, значок, корогва й печатка; полковникам вручали пернач, значок та корогву, сотникам – корогву. Клейноди присвоювали не лише окремим особам, а й цілим військам, з-поміж переліку відзнак яких могли бути навіть гармати.

 

 

Невдала спроба Скоропадського 

 

Подальший розвиток нагородної справи на теренах України тісно пов’язаний з системами відзнак тих країн, у складі яких тривалий час були наші землі, зокрема Російської держави, однак це, як то кажуть, окрема історія. Якщо ж вести мову саме про національні нагороди, то перші реальні наміри щодо їх встановлення з’явилися на початку минулого століття, у період правління уряду гетьмана Павла Скоропадського. За його дорученням, у травні 1918 року при головному штабі армії створили комісію для розробки проектів орденів та медалей, яка незабаром представила пропозиції щодо заснування цілої системи відзнак, до того ж як для військових, так і для цивільних осіб. Зокрема, передбачалося започаткування орденів князя Ярослава Мудрого (за громадську діяльність), Святої княгині Ольги (для відзначення жінок), Святого Архістратига Михаїла (за військову хоробрість), Залізного Хреста (за визвольну боротьбу), Святого князя Володимира (за відзнаки в держслужбі), хрест та зірку Слава і Відродження України.

Втілити цей задум у життя Скоропадському не судилося: у грудні 1918-го в Києві відбулася чергова зміна влади й було встановлено Директорію Української Народної Республіки.

 

Перший Український орден

 

 

 

 

Саме її уряду вдалося не лише спроектувати, а й випустити «у світ» та вручити перший український орден – «Залізний хрест за зимовий похід і бої»Хоча від початку – у січні 1919 року, коли Директорія ухвалила закон стосовно нових державних відзнак – планувалося запровадити зовсім інші нагороди: двоступеневі ордени Республіки (для цивільних осіб) та Слава Україні (для військових). Проте подальші події в театрі військових дій внесли свої корективи і в історію відзнак. У лютому 1919-го Директорія під натиском більшовиків залишила Київ, а в грудні військо УНР опинилося в «кільці» між трьома ворожими арміями. Однак впродовж кількох місяців йому вдалося вирватися з оточення, і ця операція дістала назву – Перший зимовий похід. Для відзначення її учасників 19 жовтня 1920 року наказом Симона Петлюри й було засновано «Залізний хрест». Нагорода складалася з двох частин: синьо-жовтої стрічки з перехрещеними булавами або перначами та чорного хреста з чотирипроменевою зіркою та тризубом у центрі. І хоч у листопаді 1920-го останні бійці УНР залишили територію України, а Директорія фактично припинила своє існування, все ж орден було випущено й загалом його отримали близько 3-4 тисяч осіб.

 

Примітно, що тим же наказом було встановлено орден «Визволення» двох ступенів, але його так і не втілили в металі. Не здобули статусу державних нагород і відзнаки, запроваджені керівництвом УНР та ветеранами українських військ уже в еміграції («Хрест Симона Петлюри, «Галицький хрест», «Мазепинський хрест» та інші).

 

«Володарь світу буде труд!»

 

 Після встановлення радянської влади в Україні були скасовані всі зовнішні відзнаки, окрім тих, що встановлені декретами Ради наркомів України. Ще раніше, 16 вересня 1918 року, Всеросійський центральний виконавчий комітет заснував перший радянський орден – Червоного прапора, призначений для відзначення всіх громадян Радянської Росії за вияв особливої хоробрості та мужності у бойовій діяльності. Проте ним нагороджували учасників бойових дій на всіх фронтах громадянської війни, зокрема на території України. 1924-го орден Червоного прапора визнали загальносоюзною відзнакою. Упродовж 1920-1923 такі ж ордени були засновані й у інших радянських республіках. Створити цю нагороду планували й в Українській СРР, однак потім, як символ початку мирного життя, вирішили запровадити орден трудової звитяги. 2 березня 1921 року V Всеукраїнський з’їзд Рад у Харкові ухвалив постанову «Про Червоний орден Трудового Прапору». Перше відзначення нагородою відбулося у травні 1921-го, але оскільки виготовлення знаків вимагало деякого часу, спочатку лауреатам вручали лише свідоцтва – без металевого «додатка»:

 

 

Ескіз же нагороди затвердили лише в жовтні того ж року. Знак складався з одинадцяти (!) деталей і становив собою п’ятикутну зірку, на яку була накладена шестірня із фігурою робітника в повний зріст, що тримав розгорнутий червоний прапор. На червоному тлі був напис «Володаръ світу буде труд!». У нижній частині знака розташовувався медальйон з позолоченими літерами «У.С.Р.Р.», обрамлений вінком з дубового й лаврового листя, у верхній частині якого було зображення ковадла, ліворуч – молота, праворуч – серпа і снопа, знизу – червоного банта. Примітно, що від початку всі написи на знаку передбачалося виконувати українською мовою.

 

Перше документально підтверджене вручення знаків ордена відбулося у лютому 1923 року. Загалом було ухвалено рішення про виготовлення 5 тисяч нагород, однак чи всі вони побачили світ достеменно невідомо: нині в колекції Орденської комори Адміністрації Президента України зберігається знак з найбільшим порядковим номером 3044.

 

1925-го виникла ідея щодо зміни зовнішнього вигляду відзнаки, що, найпевніше, було спричинено складністю її виготовлення та конструкційними вадами. Однак, попри те, що було проведено кілька конкурсів на створення ескізу й навіть був затверджений новий проект, металеві зразки якого намагалися виготовити в закордонних майстрів, масовий випуск знака з іншим «обличчям» та, відповідно, його вручення так і не відбулися.

 

Від дня заснування передбачалося, що орденом заохочуватимуть як окремих осіб, так і колективи. Статут нагороди переписували кілька разів, але здебільшого усі зміни стосувалися розширення переліку пільг для лауреатів. Загалом нині документально підтверджено удостоєння ордена Трудового Червоного Прапора УСРР з 1922 до 1933 року 307 осіб та 29 колективів, однак ці відомості, на думку дослідників, не є остаточними.

23 квітня 1933-го Президія ЦВК СРСР прийняла постанову «Про ордени Союзу РСР і союзних республік та про нагрудні значки», якою було скасовано всі республіканські нагороди. Подальше відзначення орденами й медалями здійснювали лише відповідно до постанов ЦВК СРСР та його Президії і в межах встановленого ними переліку нагород. Центральні виконавчі комітети союзних республік мали право лише подавати свої пропозиції щодо удостоєння союзними орденами.

 

До речі, з орденом Трудового Червоного Прапора вже після його скасування відбулася цікава історія. Під час підготовки до святкування 40-річчя Жовтневої революції колектив Київського заводу «Арсенал» ім. В.І. Леніна виявив, що на прапорі, з яким працівники традиційно виходили на демонстрацію, відсутній знак ордена. Спочатку у Президії Верховної Ради СРСР відмовили дирекції «Арсеналу» у праві виготовлення дубліката нагороди, але потім це питання владнали з допомогою Президії Верховної Ради УРСР, на підставі постанови якої й був виконаний дублікат знака ордена і вже за номером 3031 він повернувся на прапор заводу.

 

 

Відзнаки Радянської України

Хоч право республік на нагородження власними орденами й медалями скасували і громадяни УРСР могли отримувати тільки загальносоюзні знаки, однак це не означало, що в Радянській Україні взагалі не було власних відзнак. Ще 1922 року Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет постановив: особливо видатним та обдарованим працівникам мистецтв, які тривалий час віддано служили трудящим масам, можуть бути присвоєні звання «Заслужений артист (художник) УСРР». Одними із перших цього звання удостоїли корифеїв української театральної сцени: Марію Заньковецьку, Олександра Курбаса, Опанаса Саксаганського, Марію Старицьку.

 

Потому перелік почесних звань розширили лише за 12 років. З’явилися також заслужений діяч науки, техніки або мистецтва та заслужений артист (художник) республіки. У травні 1940-го додалися ще два звання: заслужений вчитель школи та заслужений лікар УРСР, 1949-го – заслужений зоотехнік та заслужений ветеринар, 1953-го – заслужений агроном тощо. Загалом цей перелік з роками збільшувався, частково змінювався й станом на 1989 рік в Україні налічувалося 54 почесних звання (для порівняння нині їх 41). До кожного з них вручали нагрудний знак єдиного республіканського стандарту.

 

Також Українська РСР мала в своєму «арсеналі» ще один різновид нагород – Грамоту та Почесну грамоту Президії Верховної Ради УРСР, що як засіб заохочення були нетиповими для світової практики відзначень та стали продуктом власне радянської нагородної системи. Однією з перших в республіці з’явилася грамота Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету, заснована 1923-го для відзначення лише тих військових, які прослужили в Червоній армії понад п’ять років. Відтак в УРСР вручалися й інші «нагородні листи», проте вперше юридичний статус грамоти Президії ВР УРСР здобули лише 1969 року, коли було затверджено положення про них. До відзнак «на папері» також видавали нагрудний знак із зображенням будівлі українського парламенту та гербом Радянського Союзу:

 

 

Попри сувору заборону з центру щодо встановлення республіканських нагород, в Українській СРСР, як з’ясувалось вже в роки незалежності, все ж було кілька спроб запровадити власні відзнаки. Вперше у березні 1943-го керівництво ЦК КП(б)У та Президії ВР УРСР запропонувало встановити Почесний Червоний Прапор та Почесну Бойову Грамоту УРСР для нагородження тих червоноармійців, які звільняли українські міста від фашистських окупантів. Однак цей задум не був втілений в життя, адже навесні 1943-го радянські війська змушені були залишити Харків і деякі райони Донбасу. Згодом же, коли Червона Армія почала активний наступ на території України, Президія ВР СРСР заснувала триступеневий полководницький орден Богдана Хмельницького, тож необхідності у встановленні окремих республіканських бойових нагород уже не було.

 

25 березня 1944 року перший секретар ЦК КП(б)У Микита Хрущов направив лист Йосипу Сталіну з пропозицією щодо заснування спеціальної відзнаки за звільнення України. До того вже започатковували медалі для відзначення учасників оборони низки міст СРСР, однак нагороди за звільнення певної території ще не було. Було розроблено кілька проектів медалі й передбачалося, що її призначатиме Президія ВР УРСР, тобто це мала бути українська нагорода. Однак Сталін не дав дозвіл на започаткування такої відзнаки.

 

1967 року під час підготовки до святкування 50-річчя Жовтневої революції партійне керівництво України здійснило ще кілька спроб заснувати власні нагороди, до того ж не одну або кілька, а цілу систему. Проте ця ініціатива знову не знайшла підтримки у владній верхівці Союзу. Тоді в Україні встановити власний нагрудний знак, ідея реалізації якого могла бути втілена власними силами і не вимагала особливого дозволу «згори». На початку грудня 1967-го Президія ВР УРСР започаткувала нагрудний ювілейний знак «50 років Української РСР» і затвердила його опис:

 

 

Нагороду виготовили в рекордно короткий термін і весь її тираж становив 11,7 тисячі штук. Однак, зрештою, статус цього нагрудного знака так і залишився невизначеним: його не можна розцінювати як повномірну нагороду, але лише як фалеристичну пам’ятку радянської доби України

 

 

Народження президентських відзнак

Після проведення в грудні 1991-го референдуму щодо підтвердження Акту незалежності України й обрання президента нової держави, робота над створенням концепції й започаткуванням власних відзнак розпочалася надзвичайно швидко. Уже 3 січня 1992 року Президія Верхов¬ної Ради України ухвалила постанову про утворення Комісії з питань заснування державних нагород України. До її складу ввійшли відомі науковці, народні депутати, державні діячі, міністри, фахівці з геральдики, керівники творчих спілок… Очолив комісію заступник голови ВРУ Володимир Гриньов, а відповідальним секретарем призначили заввідділу нагород Секретаріату Верховної Ради Валентину Куценко.                                                                                                                                                                            

     За початковим задумом комісія мала надати свої пропозиції до травня 1992-го, але зважаючи на обсяг завдань та ґрунтовний підхід до їх виконання, концепцію представили на кілька місяців пізніше, а от її перший розгляд у Верховній Раді взагалі відбувся лише навесні наступного року. Слід відзначити, що до розробки проекту активно залучали широкий загал, розглядаючи пропозиції, які в чималій кількості надходили з відомств, інших держ¬установ, громадських організацій тощо. Приміром, колегія Міністерства внутрішніх справ пропонувала встановити такі державні нагороди для відзначення працівників МВС: орден «За мужність» та медалі «За заслуги в охороні правопорядку», «За відзнаку на пожежі», «За службу в органах внутрішніх справ» – остання трьох ступенів з наданням права нагородження від імені Президента України міністру внутрішніх справ. Однак ця ідея не знайшла підтримки, що зрештою призвело до виникнення власне міліцейської нагородної системи.                                                                                                                                                  

       Загалом, згідно з розробленою комісією концепцією, державними нагородами України могли бути ордени, медалі, державні премії та почесні звання. До речі, щодо необхідності впровадження останнього виду відзнак виникло чимало дискусій серед членів комісії. Дехто вважав їх пережитком радянської нагородної політики, а інші наполягали на тому, що призначення керівництвом держави почесного звання – це засвідчення поваги до представника певної професії за його висококваліфіковану працю. Однак згодом цю суперечку вирішило саме життя: в умовах нагородного вакууму на початку незалежності почесні звання залишалися єдиними відзнаками державного рівня, і громадяни, яким їх присвоювали, пишалися таким визнанням їхніх заслуг.                                                          

        У базовому проекті системи державних нагород передбачалося встановлення орденів «Відроджена Україна» (за виняткові заслуги перед державою), Пошани (за видатні досягнення в розвитку економіки, науки, культури, освіти тощо), «Захиснику України» (за військові заслуги), «Милосердя» (за благодійну діяльність), медалей «За мужність» (за відвагу, виявлену під час виконання військового, службового та громадянського обов’язку), «Звізда Полин» (за заслуги в ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи):

                   

Перше вручення відзнаки Президента України зірки "За мужність" її отримує вдова підполковника міліції М.Яковенко                                              

        Як зазначалося вище, питання щодо започаткування державних нагород винесли на розгляд Верховної Ради лише 4 травня 1993-го. М’яко кажучи, обговорення серед депутатів видалося бурхливим. До того ж, на жаль, переважали не конструктивні зауваження, а почасти дилетантські міркування: починаючи від заяв, що в усіх демократичних країнах дуже мало нагород й зазвичай це орден «Почесного легіо¬ну» (хоча такий знак існує лише в Франції), й закінчуючи доріканнями стосовно неможливості прийняття рішень щодо заснування нагород, доки зростають ціни на ковбасу. Зрештою, після кількагодинних дебатів, з другої спроби депутати все ж спромоглися схвалити постанову в першому читанні. Проте до другого справа не дійшла: вир політичних пристрастей, який виник навколо дострокових виборів Президента та Верховної Ради, повністю відволік парламентарів від такого буденного питання, як державні нагороди. Та так, що справа їхнього законодавчого затвердження розтягнулася ще на сім літ.                                                          

  Хоча восени 1993-го Верховна Рада все ж мала шанс «дати життя» першій державній нагороді. У березні зазначеного року під час зустрічі в Мінську очільники урядів держав-учасниць СНД підписали протокол про підготовку до святкування 50-ліття Перемоги у Великій Вітчизняній війні, яким передбачалося створення спільної ювілейної медалі. Влітку парламент РФ встановив відповідну нагороду, затвердивши її опис з елементами суто російської історії. Звісно, такий зовнішній вигляд медалі не влаштовував українське керівництво, тому 20 вересня президент Леонід Кравчук подав на розгляд Верховної Ради проект постанови про «Про заснування ювілейної медалі „50 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.”», який депутати схвалили за місяць. Однак потім з низки причин, зокрема під тиском ветеранських організацій, президент погодився на вручення українським учасникам війни спільної медалі СНД, а постанову Верховної Ради було скасовано.                                                                                                                            

   Впродовж 1990-х депутати ВРУ здійснювали ще кілька спроб встановити державні нагороди, однак усі вони не увінчалися успіхом. Проте це не означає, що в Україні впродовж цього часу взагалі не було відзнак найвищого рівня. Річ у тім, що ще на початку 1992-го, усвідомлюючи високу ймовірність «затягування» парламентарями рішення щодо заснування державних нагород, активну діяльність на цій «ниві» почали вести з іншого боку – на Банковій. Тоді ж у січні відділ нагород Адміністрації Президента виступив з ініціативою про започаткування нового виду нагород, яких до того не було в країні – відзнак Президента України. Думка сподобалася Леонідові Кравчуку, але щоб її втілити в життя необхідно було внести зміни до чинної тоді Конституції 1978-го. Згідно з Основ¬ним Законом, право встановлювати державні нагороди належало лише Верховній Раді. Однак уже 13 лютого 1992 року – знову ж таки, не без бурхливих дебатів та з енної спроби – рішенням 314 народних обранців право засновувати відзнаки дістав також президент.                          

   Докладно весь процес «народження» першої нагороди незалежної України – Почесної відзнаки Президента України описаний в окремому матеріалі, тож нині лише коротко зауважимо, що вона побачила світ в липні 1992-го. За місяць, напередодні річниці незалежності, перші відзнаки вручили 12 видатним лауреатам. Подальший розвиток української нагородної системи тісно пов’язаний, та й загалом став можливий саме завдяки наданню права президенту встановлювати власні відзнаки, адже наступними роками – доки депутати сперечалися щодо концепції, зовнішнього вигляду та інших нюансів державних нагород – на Банковій заснували ще кілька відзнак. Усі вони згодом й стали основою цілісної системи державних нагород України, затвердженої Верховною Радою лише 2000 року. Тож лютневого дня 1992-го парламентарі, найімовірніше, навіть до кінця не усвідомлюючи значення ухваленої ними поправки, вирішили долю нагородної справи в державі. Наступною після Почесної відзнаки президент заснував масовий пам’ятний знак «50 років визволення України»:

 

який вперше вручили під час урочистого святкування в столиці в жовтні 1994-го річниці визволення нашої країни від фашистських загарбників.                                                                                                                                                             

  Надзвичайно «врожайним» на президентські відзнаки став наступний, 1995 рік. Спершу, 29 квітня, тодішній глава держави Леонід Кучма підписав указ про започаткування зірки і хреста «За мужність», ідея щодо створення яких виникла ще на початку 1992-го під час розробки концепції державних нагород комісією при ВРУ:  

                                                                                                                              

  Найвищим ступенем відзнаки вважалася зірка, призначена для удостоєння військовослужбовців, працівників правозахисних органів та інших осіб за виняткові особисті мужність та героїзм, виявлені під час виконання військового, службового, громадянського обо¬в’язку з ризиком для життя. Хрестом відзначали військово-службовців, працівників правозахисних органів та інших осіб за заслуги в зміцненні обороноздатності й безпеки України, охороні громадського порядку, боротьбі зі злочинністю; за мужність і відвагу, виявлені під час порятунку людей, матеріальних цінностей, ліквідації наслідків стихійного лиха, пожеж, катастроф, а також за інших надзвичайних обставин. Разом із відзнакою лауреату видавали спеціальну грамоту: 

  Також 29 квітня Президент Кучма встановив відзнаку «Іменна вогнепальна зброя», започаткувавши таким чином нову нагородну традицію. Удостоювати відзнаки могли офіцерів Збройних сил, Прикордонних військ, Служби безпеки, органів МВС України та держслужбовців, що мають офіцерське звання. Нагородженим вручали пістолет «Форт-12», корпус якого виготовляли з легованих конструкційних сталей, а руків’я – з благородних порід дерев. На спеціальній пластині було вигравіювано прізвище, ім’я та по батькові заохоченого.                                                                                                                                                                                                           

 За кілька днів було засновано ще одну відзнаку президента, перший в історії незалежної України орден – Богдана Хмельницького. Двічі Герой Радянського Союзу генерал-лейтенант авіації Анатолій Недбайло - один з перших, кто отримав орден Богдана Хмельницького    

                                                                                                                                                                                                                                          

  Цікаво, що спочатку, ще 1994-го, цю нагороду як державну пропонували започаткувати Верховній Раді, передбачаючи, що її перше вручення відбудеться під час урочистостей на честь 50-річчя Перемоги. Відзнака мала стати своєрідним продовженням полководницького ордена Богдана Хмельницького, створеного в СРСР 1943 року, і вручатися військовослужбовцям, військовим частинам, кораблям, з’єднанням, об’єднанням ЗСУ за мужність й самовіддані дії, виявлені для захисту України, її державних інтересів. Однак мало того, що депутати розпочали розгляд цього проекту лише в квітні 1995-го, та ще й знову жодних конкретних кроків для випуску нагороди «у світ» не було зроблено. Тож укотре ініціативу на себе довелося брати президенту: 3 травня Кучма підписав указ про встановлення «Ордена Богдана Хмельницького» трьох ступенів, а вже 7-го відбулося перше нагородження відзнакою.                                   

   До речі, знак ордена має цікавий та незвичний зовнішній вигляд, «звертаючись» своєю символікою до козацьких часів. В його основі – геральдична фігура родового герба Богдана Хмельницького, використання якого стало новим кроком у розвитку української геральдики та фалеристики. Ескіз відзнаки розробив художник Олекса Руденко, однак, примітно, що початково автор створював цей проект для Міністерства оборони – ще тоді, коли відомства мали подати свої пропозиції щодо заснування державних нагород до комісії при ВРУ. Як виявилося, тоді Міноборони відповідально підійшло до цього питання, розробивши та запропонувавши до розгляду цілу систему відзнак, і орден Богдана Хмельницького мав стати найвищою військової нагородою для удостоєння командирів ЗСУ за високі досягнення в керуванні військами в мирний час та в бойовій обстановці (так званий генеральський хрест). Однак з усіх представлених відомством проектів лише ескізу Руденка згодом судилося «перевтілитися» в державну нагороду.                                                               

  Останньою 1995 року з’явилася відзнака «Орден князя Ярослава Мудрого». Її було засновано напередодні річниці незалежності для удостоєння громадян України, іноземних громадян й осіб без громадянства за видатні заслуги перед українською державою. Орден мав п’ять ступенів і впродовж кількох років займав найвищу сходинку на п’єдесталі вітчизняних нагород. Варто наголосити, що в процесі розробки статуту відзнаки було враховано чимало історичних нагородних традицій, зокрема світових. Приміром, затверджено особливий порядок заохочення орденом іноземних громадян та осіб без громадянства: перший ступінь вручають главам суверенних держав, другий – главам урядів і парламентів, видатним державним й громадським діячам і далі – за ієрархією. Крім того, до кожного різновиду ордена передбачили окремий комплект нагородних атрибутів. Відзнака отримала девіз «Мудрість, честь, слава», а усіх удостоєних нею іменують кавалерами ордена князя Ярослава Мудрого. Вперше в історії української нагородної справи було передбачено носіння замість знака його мініатюри.                                                                                                                                                

  1996-го відбулися кардинальні зміни в «житті» кількох раніше започаткованих відзнак президента. Зокрема, цього року востаннє були вручені зірка (26 квітня) та хрест (7 серпня) «За мужність», а замість них 21 серпня глава держави Леонід Кучма встановив орден «За мужність» трьох ступенів. Відтоді нагородженим першим ступенем вручають знак ордена у формі хреста для носіння на нашийній стрічці і зірку, другим та третім – знак ордена, що складається з прямокутної колодки та хреста з широкими загостреними кінцями. При цьому всіх, хто раніше отримав зірку або хрест «За мужність», прирівняли до відзначених орденом «За мужність», й зберегли за ними право на носіння раніше вручених нагород.                                                                                                                                                             

  Також зміни торкнулися Почесної відзнаки Президента України: у вересні її трансформували в орден «За заслуги» трьох ступенів, залишивши в основі «зовнішності» нагороди «обличчя» попередниці. Як і у випадку з відзнакою «За мужність», удостоєним першого ступеня вручали знак ордена для носіння на нашийній стрічці та зірку, а другого та третього – лише знак для носіння на грудях.                      

  На початку 1997 року виникла ідея щодо запровадження відзнак для вшанування українського жіноцтва: з відповідним проектом у Відділ державних нагород Адміністрації Президента звернулися представники Міністерства в справах сім’ї та молоді. За їхнім задумом, передбачалося створення медалі «Материнська слава» та ордену Святої княгині Ольги трьох ступенів, якими відзначали б жінок за народження та виховання дітей, активну громадську, трудову, благодійну та іншу діяльність.                                                               

  Пропозицію щодо встановлення ордена в АП сприйняли схвально, адже він мав вагоме історичне обґрунтування й був продовженням нагородотворчих спроб Української держави 1918 р., а от питання започаткування материнської медалі викликало чимало зауважень. Річ у тім, що низка таких відзнак існувала в Радянському Союзі, й призначали їх матерям за «механічним» принципом: що більше дітей, то вищий ступінь чи статус нагороди. В Адміністрації Президента поставили під сумнів доцільність збереження цього підходу, адже навіть в умовах демографічної кризи визначальним мав бути не сам факт народження дитини, а її якісного виховання в родині. Зрештою, вирішили відкласти пропозицію щодо заснування медалі «Материнська слава» й обмежитися лише орденом княгині Ольги – для відзначення жінок як за народження та виховання дітей, так і за активну участь в суспільному житті, видатні досягнення.                       

Указом Президента від 15 серпня 1997-го нову відзнаку було затверджено. Творцям знаку ордену вдалося зробити його елегантним – як жіноча прикраса та, водночас, поважним – як державна нагорода. Він являє собою овальний медальйон, прикрашений чотирма аметистами у вигляді рівнораменного хреста, що кріпиться до банта бузкового кольору. В центрі знаку розміщено рельєфне зображення княгині Ольги. Вручення перших відзнак відбулося 22 серпня і, як передбачалося, їх отримали жінки за різні заслуги: з-поміж лауреатів були багатодітна матір, чемпіонка з легкої атлетики, ректор інститут, солістка ансамблю та інші.

  Однією з останніх до ухвалення закону про державні нагороди було започатковано відзнаку президента «Герой України» – для удостоєння громадян України за здійснення визначного геройського вчинку (з врученням ордена «Золота зірка») або трудового подвигу (з врученням ордена Держави). Традиційно, указ про встановлення відзнаки президент підписав напередодні річниці незалежності – 23 серпня 1998-го. Того ж року першу нагороду «Герой України» з врученням ордену Держави отримав президент Національної академії наук Борис Патон.                                                                                                                                                                                                      

 Окрім орденів, впродовж 1990-х перелік президентських відзнак кілька разів поповнювався також медалями. Зокрема, у жовтні 1996 року було засновано медалі «За військову службу Україні» та «За бездоганну службу» трьох ступенів, а в жовтні 1999-го – «Захиснику Вітчизни». Примітно, що спочатку перші дві медалі планували створити як відомчі в Міністерстві оборони. Однак під час затвердження їхніх проектів в Адміністрації Президента на найвищому рівні було ухвалено рішення про впровадження цих нагород як відзнак глави держави для «силовиків». А медаль «Захиснику Вітчизни» встановили для відзначення ветеранів Великої Вітчизняної війни напередодні 55-ї річниці визволення України. Щоб зовнішнім виглядом ця медаль не дисонувала з іншими, здебільшого радянськими нагородами ветеранів, для неї розробили спеціальну п’яти-кутну колодку, притаманну відзнакам СРСР.    

                                    

             

Закон " Про державні нагороди України"

 16 березня 2000 року в історії українських відзнак розпочалася нова сторінка: цього дня Верховна Рада ухвалила закон «Про державні нагороди України», згідно з яким майже всі наявні тоді відзнаки президента (окрім знаку «50 років визволення України») стали державними нагородами. У цьому ж статусі вони перебувають й нині, частково зазнавши змін. Наприклад, відзнака «Герой України» перетворилася на звання, до якого, як і раніше, вручають орден «Золота Зірка» або орден Держави та одну, спільну мініатюру.                                              

Водночас, новий закон передбачив можливість встановлення відзнак президента як одного з різновидів державних нагород. Нині до них належать Хрест Івана Мазепи (започаткований 26 березня 2009 р.), медаль «За працю і звитягу» (16 травня 2001 р.) та ювілейні медалі «60 (70) років визволення України від фашистських загарбників» (17 вересня 2004 р. та 28 жовтня 2014 р.), «20 років незалежності України» (30 травня 2011 р.) і «25 років виведення військ з Афганістану» (14 лютого 2014 р.).                                                        

Також згаданим законом визначено, що до державних нагород належать почесні звання (тепер їх налічується 41, й у цьому переліку є звання «Мати-героїня», започатковане 2004 р.) та Державні премії. Останніх відзнак нині п’ять – у галузі науки й техніки; архітектури; освіти; премія ім. Олександра Довженка (за видатний внесок у розвиток українського кіномистецтва) та Національна премія ім. Тараса Шевченка (за найвидатніші твори літератури і мистецтва, публіцистики й журналістики). До кожної з них вручають відповідний нагрудний знак, а от до «архітекторської» премії – єдиної з-поміж усіх державних нагород – передбачено ще й так званий фрачник.                                  

Щодо державних орденів та медалей, то вперше після ухвалення закону їхній перелік був розширений за кілька років. Восени 2000-го, незадовго до відзначення 800-ліття з дня народження Галицько-Волин¬ського князя Данила Романовича до президента звернулися керівництво Тернопільської області з пропозицією створити орден на честь цієї видатної особистості для заохочення дипломатів, військових та державних діячів. Глава держави підтримав ідею щодо започаткування нагороди, але в статусі медалі, й проект закону передали до комітетів ВР. Однак там робота загальмувалася, адже деякі депутати взагалі вирішили за непотрібне започатковувати таку відзнаку. Зрештою, лише 20 лютого 2003-го законопроект розглянула Верховна Рада вже нового скликання й рекордною кількістю голосів – 345 – його було затверджено, до того ж парламентарі повернули нагороді статус ордена.                                                             

Вперше для розробки проекту знака було оголошено відкритий конкурс та встановлено премії для переможця й авторів трьох найкращих робіт. Загалом надійшло понад два десятки ескізів. Розглядаючи ці проекти, члени комісії зупинилися на двох з них, вирішивши поєднати найкращі дизайнерські рішення обох авторів. 30 липня 2003-го Леонід Кучма підписав Указ «Про орден Данила Галицького», затвердивши його опис та статут, а на початку серпня нагорода побачила світ у металі. Кавалером ордену за номером «001» став Сергій Червонописький – тоді голова Держкомітету у справах ветеранів, учасник бойових дій в Афганістані.                           

Масштабний конкурс було проведено й у пошуках найвдалішого проекту для іншого, нині найвищого українського ордена – Свободи та медалі «За врятоване життя». Рішення щодо встановлення цих нагород український парламент ухвалив 10 квітня 2008 року. Обраний комісією ескіз ордена, що складався з колодки помаранчевого кольору та хреста, сторони якого прикрашали кристали, а в його центрі розміщувався медальйон із зображенням Тризуба, «доопрацював» особисто президент Віктор Ющенко. Він дещо збільшив центральний медальйон, від чого побільшав і сам знак, змінив колір стрічки та наказав «переформатувати» нагороду для носіння на шиї.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                             2009-го «родину» державних відзнак поповнив орден «За доблесну шахтарську працю» трьох ступенів. Попри те, що відбулося вже кілька вручень нагороди, усіх лауреатів удостоюють лише знака ордена ІІІ ступеня: перші два наразі існують лише в формі описів й не втілені в металі.                                                                                                                                                                                                              

  Цього року до переліку державних нагород додався орден Героїв Небесної Сотні, встановлений задля увічнення пам’яті полеглих під час Революції Гідності. Закон про його заснування Верховна Рада ухвалила 1 липня, а 3 листопада президент Петро Порошенко затвердив статут та малюнок ордена – синього хреста, у центрі якого зображення небесного воїна в обладунках з мечем та щитом. До речі, для вибору ескізу знака також проводився всеукраїнський конкурс, на якому (з рекомендаціями доопрацювання) переміг проект авторського колективу зі Львова: