Має в якості зовнішньої відзнаки нагрудний знак, скопійований з російського, та це мало кого бентежить. Європейські експерти та українські фахівці радять його скасувати, але такі пропозиції щоразу зустрічають опір.
Так, мова про почесні звання. Вже багато років в суспільстві час від часу спалахують суперечки з приводу доцільності їхнього існування. Для одних це рудимент радянської доби, якого давно вже слід позбутися, для інших – чи не єдина по-справжньому шанована відзнака, насамперед за досягнення у сфері культури та мистецтва.
Нині почесні звання збереглися хіба що в країнах колишнього СРСР (Росія, Білорусь, Молдова, Казахстан, Туркменістан) та Албанії. Почесні звання “Народний…” і “Заслужений…” є вельми своєрідним способом державного визнання, якого не знає цивілізований світ. “Заслужений діяч науки і техніки США Ілон Маск”, “Народний художник Іспанії Сальвадор Далі” – звучить дивно, чи не так?
Справедливості заради зауважимо, що в деяких країнах Європи досі існують так звані титули для осіб, які тривалий час плідно працюють у відповідній сфері діяльності: в Австрії та Фінляндії – “радник”; в Швеції та Данії – “придворний співак”… В Російській імперії також існувало почесне звання “Заслужений артист Імператорських театрів”, з яким лауреату вручали грамоту та спеціальний нагрудний знак. Однак це звання не було державною нагородою.
Цілком можливо, що російська більшовицька влада, шукаючи нові способи заохочення, скористалася досвідом царських часів, піднісши почесні звання на якісно новий, ідеологічно-меркантильний рівень. У 1919 р. в РРСФР, а 22 листопада 1922 р. в УСРР встановили звання Народного та Заслуженого художника (артиста).
Першою Народною артисткою УСРР стала Марія Заньковецька. У Постанові Раднаркому УСРР від 12 січня 1923 р. говорилося:
“1. Представить Марии Константиновне Заньковецкой звание Народной артистки УСРР.
2. Театр бывший Троицкий народный дом в Киеве именовать впредь театром им. М.К. Заньковецкой.
3. Признать за М.К. Заньковецкой право на усиленную пожизненную пенсию и предложить НКСобесу и НКПросу установить размер таковой”.
Протягом існування СРСР перелік почесних звань активно поповнювався. Зазначимо, що республіканських звань було набагато більше, ніж союзних. Річ у тім, що мати власні ордени та медалі республікам заборонялося. Тож місцевим властям доводилося охоплювати званнями працівників все нових і нових галузей та сфер діяльності. Крім того, вони перестали бути суто “інтелігентською” нагородою. “Заслуженими…” могли тепер стати будівельники, працівники сільського господарства і навіть зоотехніки з рибоводами. На початку 1980-х кількість Звань в УРСР сягнула 46.
Почесні звання, які з 1981 р. мали статус ДЕРЖАВНИХ НАГОРОД, були вагомим важелем впливу влади на суспільство. Особливо це стосувалося творчої інтелігенції та науковців. За радянських часів артист без звання отримував 25 крб. за концерт, “Заслужений…” – 150, а “Народний…” – аж 500. Крім надбавок до зарплат та пенсій, удостоєні особи могли зайняти посади, в тому числі й керівні, без виконання належних умов. Такий порядок дозволяв партійній верхівці тримати мистецьке середовище на короткому повідку і, разом з тим, сприяв його деградації.
На момент розпаду Радянського Союзу в УРСР існувало 29 почесних звань. При цьому звання для артистів, художників та архітекторів мали два ступені: “Народний…” та “Заслужений…”.
Після відновлення незалежності України постало питання, що робити зі всім цим господарством. Здавалося б, в нових умовах інститут почесних звань втрачав сенс. Але… його скасування створило б вакуум у нагородній сфері, а цього допустити не хотіли. Вважалося за краще мати Положення про державні нагороди Української РСР, затверджене у 1981 р., ніж не мати жодного. Тож присвоєння почесних звань продовжилося і у відродженій Україні. Щоправда, з двома відмінностями. По-перше, починаючи з кінця грудня 1991 р. нагородження почав здійснював Президент, а не Президія Верховної Ради. По-друге, слова “Української РСР” в назвах звань замінили словом “України”. Знаки до почесних звань, яких на складах залишалося вдосталь, залишались старими. Натомість бланки посвідчень замінили на нові, з малим Державним Гербом та Державним Прапором України.
Лише у 1995 р. затвердили нагрудний знак нового зразка із зображенням жіночої голови, прикрашеної вінком із квітів і колосся пшениці, як уособлення України. Очевидно, зразком стала поштова марка УНР 1918 р. авторства Г.Нарбута.
Доцільність почесних звань жваво обговорювала Комісія Президії Верховної Ради України у питаннях заснування державних нагород, створена 3 січня 1992 р. Думки її членів розділилися. Спікер парламенту І.Плющ запропонував залишити одне звання – “Заслужений працівник України”. Існував також альтернативний варіант з двома званнями: “Заслужений працівник України” та “Народний артист України”. Хоча проект Постанови “Про систему державних нагород України” 4 травня 1993 р. вдалося прийняти у першому читанні, на цьому усе й завершилося. Тож не дивно, що почесні звання de jure залишалися єдиними державними нагородами аж до моменту прийняття 16 березня 2000 р. Закону “Про державні нагороди України”. Цей закон визначав почесні звання як один з видів державних нагород. Президентським указом від 29 червня 2001 р. № 476 були затверджені Положення про почесні звання України та Опис нагрудного знака, який (не випадково!) отримав зовсім інший вигляд – за зразком нагрудного знака до почесних звань Росії. Старанно перейняли весь набір елементів: овальний вінок, картуш з написом, герб у верхній частині… Перший Указ про присвоєння почесних звань з врученням нових знаків вийшов до 10-ї річниці Незалежності, 23 серпня 2001 р.
Кількість почесних звань продовжила зростати, і нині їх вже 42. Нагадаємо – тридцять років тому було лише 29.
Архаїчність та безглуздість почесних звань, “заточених” на реалії часів СРСР, з роками ставала очевидною для дедалі більшої кількості людей. У переломні моменти в житті країни щоразу виникала ідея відмови від цього виду нагород:
– у 2005 р. Міністерство культури і мистецтв почало готувати пропозиції щодо скасування почесних звань в галузі культури і мистецтв. Наміри Міністерства розкололи мистецьке середовище навпіл;
– 21 листопада 2014 р. було підписано Угоду про коаліцію депутатських фракцій “Європейська Україна”, де передбачалося скасування застарілої системи відзнак і звань у сфері культури;
– 2015 р. своє слово сказали експерти Ради Європи, які у “Висновку щодо законодавства стосовно державних нагород України” рекомендували скасувати почесні звання.
То чому ж почесних звань ніяк не вдається позбутися? Авторитет у суспільстві? Потужне лобі? Думається, причина значно прозаїчніша – гроші. Річ у тім, що з початку 1990-х рр. Кабінет Міністрів своїми постановами почав встановлювати надбавки за почесні звання. В умовах, коли інших державних нагород не існувало, такі рішення мали певну логіку. Але коли Україна у 2000 р. нарешті отримала цілісну систему нагород, в питанні надбавок жодних змін не відбулося. Скажімо, згідно з постановою Кабміну від 30 серпня 2002 р. № 1298 про оплату праці окремих бюджетників, надбавка для “Заслуженого…” становить 20 % посадового окладу, а для “Народного” – аж 40 %. Примітно, що надбавки виплачувалися за почесні звання не лише України, але також СРСР та його республік. Натомість кавалерам і лицарям орденів, які вищі за почесні звання, таких надбавок не передбачено. “Гроші вирішують УСЕ!” Приберіть грошову складову – чи багато залишиться охочих?
Отож, у разі нагородної реформи обійти проблему почесних звань не вдасться. Досвід абсолютної більшості країн Європи свідчить, що в системі державних нагород їм не місце.
Відтак виглядає доцільним або скасувати цей вид нагород взагалі, або хоча б передати його у відання уряду – адже саме Кабінет Міністрів забезпечує грошові надбавки!
Олександр СОПОВ,
Микола ЧМИР.