1991 року разом із величезною державою канула в Лету й уся відшліфована роками та прорахована до найменших деталей Система. Швидким темпом треба було вибудовувати принципово нову – з поправкою на реалії життя вже Незалежної України. 

 І стосувалося це як питань глобальних – розробки законодав­ства, – так і, на перший погляд, менш значущих – зокрема створення власних нагород. Особливо актуальною остання проблема стала для міліцейського відомства. На його складах стосами лежали грамоти МВС СРСР, близько шести з половиною тисяч знаків «Відмінник міліції», три сотні знаків «За відмінну службу в МВС», чимало знаків «За відмінну службу у пожежній охороні», однак нагороджувати ними своїх працівників міністер­ство вже не мало права. А позаяк відзначати було кого й за що – завдань із боротьби зі злочинністю та вартування порядку ніхто не відміняв, – відомство одним із перших на пострадян­ському просторі взялося за розробку власних нагород.

      Першими міліцейськими «ластівками» стали три одночасно випущені нагрудні знаки – «Почесний знак МВС України», «За відзнаку в службі» та «Кращому працівникові пожежної охорони» (тоді цей підрозділ входив до складу МВС), які затвердив міністр внутрішніх справ В. І. Радченко в наказі МВС № 243 від 21 квітня 1995 року. Та, як нерідко трапляється з «першопрохідцями», цьому передував досить тривалий та копіткий процес: про нагороди то згадували, то забували, змінювали їх зов­нішній вигляд, фактично «чолом пробивали» узаконення. По змозі, ми спробували відновити події тих літ і розкласти їх «по поличках».

     У грудні 1991 року, згідно з постановою Президії Верховної Ради СРСР, ордени та медалі отримали 22 міліці­о­нери-чор­нобильці. Це були останні нагороди українським правоохоронцям від країни, якої вже не існувало. Міністерству треба було думати про створення власних відзнак.

     Вперше завдання щодо розробки ескізів та зразків відомчих нагород поставив ще 1992 року тодішній міністр внутрішніх справ А. В. Василишин. Відповідальність за його виконання лягла на плечі заступника міністра – начальника Головного управління кадрів (ГУК) В. Г. Барташевича, а безпосередньо цим питанням займався начальник відділу проходження служби, нагород, присвоєння звань та забезпечення пільг окремих категорій працівників Л. М. Прудніков. Як він пригадує, у січні 1992-го Барташевич викликав його до себе й поставив перед фактом: треба вирішувати проблему із відзнаками, бо без нагород залишається ціла армія людей.

     Тоді Прудніков звернувся по допомогу до В. М. Куценко – керівника відділу нагород Президії Верховної Ради України. Вона порекомендувала зустрітися з відомим на той час у певних колах митцем М. Я. Лебедем. Зустріч відбулася. Вислухавши побажання щодо дизайну, висловлені Барташевичем та Прудніковим (а ґрунтувалися вони на фалеристичній концепції радянських нагород), художник узявся до створення ескізів. Ця робота, а також виготовлення по одному екземпляру кожного нагрудного знака обійшлися міністерству в дві тисячі рублів.

     Десь за місяць ескізи були готові – Лебідь приніс Пруднікову цілий альбом з варіаціями на задану тему. Коли керівництво міністерства зробило свій вибір, розпочався нелегкий процес виготовлення відзнак. Це тепер можна відкрити Інтернет і одразу натрапити на добрий десяток підприємств-виробників, та ще й з адресами та номерами телефонів, а тоді для цього треба було докласти чималих зусиль. Судіть самі: за Радянського Союзу всі нагороди, та що там – навіть погони, – надсилали сюди аж із Москви: місцеві «кадровики» робили тільки заявки. А тут сам шукай, сам домовляйся, сам усе контролюй…

     Виконати потрібні зразки залюбки погодилися на Київському ювелірному заводі. Узявся за цю справу відомий в УРСР майстер Н. М. Бородянський. Однак перші виготовлені екземпляри керівництво МВС не затвердило – їх потім ще двічі доопрацьовували на заводі.

     У той же час велася робота з документального оформлення відзнак. Як згадує фахівець з геральдики Вік­тор Бузало, спочатку планувалося заснувати міліцейські нагороди державного рівня – так, як це було при Союзі. Однак допускалася можливість створення суто відомчих відзнак, тому 20 травня 1992 року МВС надіслало до Кабінету Міністрів листа, в якому запропонувало розглянути питання про заснування нагрудних знаків «Заслужений працівник МВС України», «За відзнаку в службі» та «Кращому працівникові пожежної охорони». І хоча ця ідея не викликала заперечень, пропозиція зависла в повітрі.

     Утім, міністерство вирішило не відступати і звернулося з тією ж пропозицією до комісії Президії ВРУ із заснування державних нагород. Але й там не отримало позитивної відповіді. Зрештою, у МВС взялися за розв’язання питання самотужки. У листопаді 1993 року був створений проект наказу про затвердження трьох нагрудних знаків.

     Першого липня 1993-го Прудніков з почуттям виконаного обов’язку пішов на пенсію, передавши «пост», а заразом і всі питання, пов’язані із запровадженням нагород, Є. О. Тихоненкові. Втім, через законодавчу невирішеність та проблеми з фінансуванням цей процес загальмувався. Робота відновилася лише десь через рік, коли МВС уже очолив В. І. Радченко. Тоді до вирішення багатьох технічних та організаційних питань залучили заступника начальника управління навчальних закладів, науково-дослідних установ і професійної підготовки кадрів ГУК МВС І. Г. Кириченка, котрий уже мав досвід виготовлення «поплавків» для відомчих вишів. Позаяк минув певний час і відбувся розвиток технологій, створені раніше зразки об’єктивно вже не відповідали вимогам. Тому за старими ескізами треба було зробити нові, якісніші екземпляри нагород. Сам Кириченко був проти фалеристичної концепції відзнак, яка робила їх подібними до радянських, зокрема, побудови структури «Почесного знака» на основі щита. Однак вона все ж виявилася звичнішою для керівництва МВС. (Лише за чотири роки нагорода змінила свій вигляд, але про це згодом.)

      Наприкінці 1994 року розпочалася робота з узаконення відзнак та їхньої підготовки до масового виробництва. У той час не одне підприємство воліло отримати це «ласе» замовлення – більшість заводів простоювали без роботи. До того ж МВС як держструктура надавала передоплату «живими» грошима, що було особливо цінно в умовах зростання інфляції та «бартерних» розрахунків. У конкурсі брав участь навіть Луганський верстатобудівний завод, який за радянських часів вважався одним із провідних виробників патронів. Для міністерства ж головним було за відносно невеликий кошт отримати нормальну якість. Виконання замовлення доручили Львівському ювелірному заводу – його пропозиція найбільше відповідала вимогам МВС. Уже в лютому 1995 року під керівництвом начальника цеху А. В. Навогольника там почали виготовляти матриці та форми для нагород. Контроль з боку міністерства здійснювали працівники ДІУЦ «Спецтехніка».

      Приблизно в цей же час завершалася підготовка потрібних паперів для «легалізації» нагород, якою займався старший інспектор з особливих доручень ГУК О. М. Удовиченко. У березні 1995-го документи та самі відзнаки пройшли експертизу у відділі нагород Адміністрації Президента. Наприкінці квітня був підписаний наказ «Про затвердження нагрудних знаків МВС України» і вже за місяць 150 «новонароджених» нагород (по півсотні кожної) побачили світ на Львівському ювелірному заводі. Перше їхнє масове вручення відбулося у грудні 1995 року, до Дня міліції: «Почесний знак МВС України» отримав 31 працівник, «За відзнаку в службі» – 40, «Кращому працівникові пожежної охорони» – 15. Тоді ж уже міністр внутрішніх справ Ю. Ф. Крав­ченко підписав наказ, згідно з яким до кожної відзнаки виплачувалася ще й певна сума грошей – у розмірі місячного грошового утримання або окладу.

     Нові знаки мали досить високий статус і були предметом неабиякої гордості для їх власників. Найвищою нагородою вважався «Почесний знак МВС України»

, котрий спочатку вручався лише керівникам міністерства, управлінь та інших підрозділів. Першими, ще влітку, його отримали в. о. начальника УМВС у Закарпатській області Д. Ф. Дорченець та міністр В. І. Радченко. Загалом їх передбачалося вручати не більше як 50 на рік. Рядових же міліціонерів заохочували знаком «За відзнаку в службі»:

Згодом, у розпал боротьби з бандитизмом, «Почесний знак» стали давати не лише керівникам, тому постало питання про створення нової нагороди. Але це вже зовсім інша історія.

     На всіх трьох «першопрохідців» у подальшому чекала різна доля. Так, нагрудний знак «Кращому працівникові пожежної охорони» у 2003 році разом з усім Державним департаментом пожежної безпеки «переїхав» до МНС. Там його вручають і досі, а в зовнішньому вигляді змінився лише один елемент – з назвою відомства.

     «За відзнаку в службі» з тих пір зазнав трохи більших трансформацій, як на «обличчі», так і у статусі: віднині він став двох ступенів. Старий знак отримав другий ступінь, а новий – перший.

      Та все ж найрадикальніше змінився «Почесний знак МВС України», причому, ще наприкінці 1990-х. Якщо в початковому варіанті це був щит, на якому розміщувалися меч, лавровий вінок, прапор та герб України, а також назва міністерства (див. фото на стор. 6), то наказом МВС № 700 від 15 вересня 1998 року він перетворився на два восьмигранні кристали, накладені зі зміщенням один на одного, зі стилізованим хрестом рубінового кольору поверх. Лавровий вінок, тризуб і назва відомства залишилися, але вже в іншому вигляді. Спочатку знак виготовляли зі срібла із позолотою. Фактично в такому вигляді він «дійшов» і до наших днів, тільки тепер виробляється зі сплавів міді.

     Звісно, тепер, через 16 літ, можна при­скіп­ливо придивлятися до тих піонерів відомчих відзнак, знаходячи в їхньому дизайні, якості виготовлення певні недоліки. Однак тоді, у 1995-му, вони були найкращими. І, що найголовніше, – найпершими. А першим бути завжди важче.

Олександр СОПОВ, директор ВТО «Орден»,
Анна ТОРГОНЕНКО, «Моменти».

(За матеріалами книги «Історія нагород української міліції»).

Зразки перших нагород МВС України для фото надав заступник голови Спілки генералів ОВС України генерал-майор міліції І. Г. Кириченко

imzak.org.ua

Замовити орденські планки ви можете на сайті: orden.com.ua

Замовити продукцію ВТО "ОРДЕН"