Сьогодні задумався над відзнаками. Помітив щось дуже важливого, чим хочу з вами поділитись.

Є одна “нагорода”, - це і медаль і орден, яку я ношу завжди. Ніколи-ніколи не знімаю, навіть коли лягаю спати, чи йду в душ. Ця медаль зі мною назавжди. Це те, що змінило вираз мого обличчя, мій шрам від поранення. Був час, коли я дуже соромився цієї відзнаки. Я думав, що вона зробила мене негарним, пошкодивши вигляд і функцію губи. Потім довгі місяці мене боліла моя відзнака, фізично боліло пів губи, пекло вогнем. Потім я втратив чутливість і не відчуваю близько одного сантиметра нижньої губи (однак компенсаторно, вся інша частина губи почала відчувати більше ніж завжди). Я ненавидів цю зміну на мені. Але після останньої моєї служби на війні все змінилось. Я зрозумів, що це моя нагорода. Це найкраща медаль.

Ця відзнака має свою історію. У нас був поломаний автомобіль. Навпіл лопнула корінна ресора евакуаційного автомобіля Богдан. Цей автомобіль єдиний, за рахунок двох мостів, проходив туди, де велись бойові дії і були поранені наші військові. Без нього багато поранених загинуло б. З пошкодженою ресорою ми мали величезний ризик в будь-який момент просто стати посеред поля бою з пораненими на борту і загинути всі. Скільки я не шукав - мені не могли знайти таку для заміни. Одного дня на переправі був підбитий такий самий автомобіль іншої військової частини. Я заглядав на нього, щоб зняти з нього ресору, але щось мене стримувало. Десь через місяць один з начальників служб сказав мені – візьми підбитий Богдан – відтягни в ліс і зніми потрібну ресору. Я вичекав день, коли по переправі перестали стріляти, ми проїхали через неї разів три і на четвертий я вирішив спинитись, щоб підібрати підбитий Богдан. Не встигли вийти з нашої МТЛБ (слабоброньованої і повільної гусеничної техніки) я і водії, вийшов і медик, якого я віз на заміну на той бік переправи, аж раптом – вибух! Без свисту, без попередження, без звуку виходу, просто раптовий вибух. Я відчув сильний удар в голову і мене повалило на землю. Я впав і промовив вголос: “все”. Позаду мене лежав мій водій, він сказав: “Що все?” І так я зрозумів, що я живий. Водій МТЛБ зрозумів, що це лиш перший приліт, який зазвичай є пристрілочним, а отже будуть наступні, - і якщо перший був таким влучним, то інші будуть ще точнішими, тому перша його реакція – розвернутись і бігти в поле. Він вирішив, що ми всі загинули. Я підвівся і побіг до МТЛБ, я на той момент вмів нею керувати, тому завів, розвернув, під’їхав до хлопців, спробував кричати до всіх збиратись, але отвір в губі не давав, у нижній щелепі щось шевелилось, я подумав, що мені її повністю зломало. Водій МТЛБ помітив, що вона їздить і зрозумів, що на ній буде швидше, ніж пішки, тому побіг назад до МТЛБ. Я ж зайнявся важко пораненим моїм другом чудовим медиком. Як тільки ми затягнули його в МТЛБ, ми кинулись їхати через переправу, але черговий приліт зробив велетенський отвір в переправі. Водій злякався, черговий приліт зажбурнув камінь в скло і застряг, але видимість стала обмеженою. Водій сказав, що буде їхати до наступної переправи, але я прокричав, що наш поранений друг не доживе до наступної переправи, тому маємо ризикнути втопитись всі, або врятуватись всі. Ми ризикнули, МТЛБ перебралась через переправу.

На стабілізаційному пункті мені зупинили кровотечу і відправили в найближчий госпіталь, який був десь за 40 кілометрів від лінії фронту. Як тільки мене побачив щелепно-лицевий хірург, одразу почав відправляти мене на Дніпро на госпіталь. Але я відмовився, я написав відмову від подальшої евакуації з відомої причини, яку я описував раніше. Я домовився, що мене зашиють і я сам повернусь назад. Мене зашили, але я так поспішав назад, що не дав мене нормально оглянути, тому пропустили осколок, який зайшов у нижню губу і пройшов до підборіддя, залишившись в мені. Лиш коли я повернувся у стаб. пункт, лікарі помітили, що мій вигляд деформований і дістали з мене осколок. Зашили і через пів години після накладання швів я відправився в окоп. А згодом організував медичну евакуацію з м. Давидів Брід, який наші сили щойно звільнили, а вороги намагались відбити назад. Тоді я склав досить важку схему евакуації. Хоча наказ був іншим, по наказу медичний пункт мав бути ще на кілька кілометрів ближче до ворогів в посадці, а шлях евакуації проходив через дуже прострілювану дорогу. Зміни і корективи, які я вніс були досить складними, бо мені хотілось врятувати особовий склад медичного пункту. Мені дозволили на такі зміни лише при умові, що всі поранені будуть евакуйовані, я мусив контролювати процес особисто. З того часу і до закінчення моєї служби в батальйоні ми не втратили ані пораненими ані загиблими нікого з медичного пункту, хоча медичні пункти інших, сусідніх батальйонів, понесли, на превеликий нажаль, величезні втрати і пораненими і загиблими. В той момент я вже був в процесі звільнення з військової служби, тому отримав багато крику і осуду від керівництва за те, що був на лінії фронту і був поранений. “Я казав тобі, що там стоїть Богдан, щоб ти когось туди відправив за ним, а не їхав сам”, - кричав мені один командир. “Ми домовились, що ти будеш тримати в чистоті рану, а не полізеш в окоп” – кричав мені щелепно-лицевий хірург. А згодом і осуд від тих, кого я вважав друзями в медичному пункті, що я занадто ними ризикував, коли відправив їх в окопи, де вже знаходились лікарі медичної роти (а працівники медичного пункту мали бути вже тоді за бойовим розпорядженням на 5 км ближче до ворогів, там розташовуватись і звідти довозити поранених до ось цих лікарів медичної роти. А по факту працівники медичного пункту жили тут, а за пораненими виїжджали) і коли відправив їх в Давидів Брід і сам з ними там був. О як би вони здивувались, якби я дозволив себе госпіталізувати, а вони залишились і довідались справжній план і де вони мали бути і потрапили би туди, де один з медичних пунктів втратив майже половину особового складу. Бо таке Бойове розпорядження!

Та я знаю чому я так вчинив. Я знаю чому повернувся і не дозволив себе відправити на евакуацію, чому знехтував своїм здоров’ям. Чому будучи в процесі звільненння, - продовжив служити, незважаючи на ризик. І як мені даючи чергову усну догану мій командир тоді повторював – тебе поранило в процесі звільнення, якби ти загинув ми би тебе ще в СЗЧ (самовільне залишення частини) подали… Так я вже 9 рік війни маю те ж саме звання і горжусь цим. Потрібно признатись, що я це зробив не тільки заради працівників медичного пункту. Ні, я не настільки альтруїст. Я зробив це заради єдиної людини. Я не шкодую за те, що ризикував і залишався. Люди можуть з’являтись у житті і зникати. Деякі приходять на все життя; а деякі, щоб лиш чогось навчити. А це зі мною назавжди. І це медаль не за хоробрість, чи відвагу, ні! І це не медаль за врятоване життя. Я це називаю - медаль за любов. Я думав, що я понівечений, приховував своє обличчя. Але з часом зрозумів, що це гарна нагорода – медаль на все життя. Тепер я хвалюсь нею, показую її всім. Не все я у житті чинив вірно. Але багато що робив саме так, як говорило мені серце і маю доказ цього на обличчі. Ще важчу медаль і тому важливішу, хоч не помітну ношу на п’яті. А найважчі напевно на серці.

Після війни по вулицям міст ходитиме багато людей в шрамах. І я заохочую всіх поранених хвалитись своїми тілесними медалями і орденами. Кожному з вас видана унікальна, якої не буде більше ні в кого. У кожного це медаль з історією. І я запрошую населення не відводити очей від поранених, а захоплюватись ними. Бо їхні тілесні медалі говорять про них більше будь-яких блискучих нагород." - зазначено у дописі нагородженого.